Наприкінці 1980-х рр. становище шахтарів погіршувалося: важка й небезпечна праця, застаріле обладнання, нестача житла, продуктів і навіть мила. «Гласність» дала змогу відкрито говорити про ці проблеми, а 10 липня 1989 р. почався страйк шахтарів у Кузбасі (Сибір).
15 липня 1989 р. страйк розпочався в Макіївці й за кілька днів охопив майже всі шахти Донбасу. Робітники створювали страйкові комітети, проводили мітинги на площах міст і самі стежили за порядком. Вони вимагали підвищення зарплат, кращого постачання, господарської самостійності шахт; частина страйкарів висувала й політичні вимоги.
Уряд СРСР пішов на поступки й пообіцяв виконати більшість вимог, після чого страйк припинився. Проте обіцянки виконувалися повільно, і шахтарі страйкували знову у 1990–1991 рр., уже з вимогами відставки уряду. Страйк 1989 р. показав, що невдоволення охопило не лише інтелігенцію, а й робітників — опору радянської влади.
Де історики не згодні
Кількість учасників страйку в різних джерелах відрізняється — від сотень тисяч до понад мільйона по всьому СРСР; ці цифри є оцінками. Дослідники також сперечаються, наскільки страйк був політичним: одні вважають його суто соціально-економічним, інші бачать у ньому початок робітничої опозиції комуністичній владі.