За радянських часів українська мова поступово витіснялася з освіти, науки, державного управління й міського життя. У 1988–1989 рр. Товариство української мови, письменники та Рух вимагали законодавчого захисту рідної мови. У кількох союзних республіках, зокрема в Прибалтиці, подібні закони вже ухвалили.
28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР». Він проголосив українську мову державною мовою республіки. Водночас закон гарантував вільне користування російською як мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР, а також мовами інших національностей.
Закон набрав чинності 1 січня 1990 р., але передбачав поступовий перехід на українську мову в управлінні, освіті та інших сферах протягом кількох років. Він став першим законодавчим кроком до утвердження української як державної мови, що згодом було закріплено в Конституції України 1996 р.
Де історики не згодні
Оцінки закону різняться: прихильники національного руху вважали його компромісним і недостатнім, бо він залишав сильні позиції російської мови й довгі терміни впровадження; інші бачили в ньому важливий крок, що вперше законодавчо закріпив державний статус української. Виконувався закон непослідовно.