Від часів Київської Русі православні всіх руських земель підлягали одному митрополиту — Київському, якого призначав Константинопольський патріарх. Після монгольської навали митрополити переселилися на північ, а з XIV ст. здебільшого жили в Москві, хоча й далі називалися Київськими.
1439 р. на Флорентійському соборі частина православних ієрархів, серед них і митрополит Ісидор, погодилася на унію з католицькою церквою. У Москві цього не прийняли: Ісидора ув'язнили, а 1448 р. місцеві єпископи самі, без згоди Константинополя, обрали митрополитом Іону. Відтоді московська церква фактично діяла самостійно.
Литовські й польські правителі не хотіли, щоб православні їхніх держав підлягали митрополиту з Москви. 1458 р. в Римі митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі висвятили Григорія Болгарина — учня Ісидора. Під його владу перейшли єпархії на українських і білоруських землях, зокрема Київська, Луцька, Володимирська, Перемиська, Холмська, Полоцька й Турівська.
Так єдина митрополія остаточно розділилася на дві: Київську — для православних Великого князівства Литовського й Польщі, і Московську — для земель Московської держави. Згодом московські митрополити стали називати себе митрополитами Московськими, а 1470 р. Григорій Болгарин прийняв владу Константинопольського патріарха.
Поділ мав великі наслідки. Церковне життя українських і білоруських земель розвивалося окремо від московського, у тісних зв'язках із Константинополем і західними сусідами. Київська митрополія стала однією з основ окремої культурної традиції українців і білорусів.
Де історики не згодні
Історики по-різному визначають момент поділу. Одні вважають його початком 1448 р., коли в Москві самочинно обрали митрополита Іону, інші — 1458 р., коли для литовсько-польських земель висвятили Григорія Болгарина. Назва «Україно-Білоруська митрополія» — сучасна, шкільна: сама церква називалася Київською митрополією.
Постаті
- Григорій Болгарин