Після успішного контрнаступу під Москвою взимку 1941–1942 рр. Сталін і Ставка Верховного головнокомандування переоцінили сили Червоної армії. Командування Південно-Західного напряму на чолі з маршалом Семеном Тимошенком і членом Військової ради Микитою Хрущовим запропонувало наступ на Харків з Барвінківського виступу.
Наступ почався 12 травня 1942 р. і спершу був успішним. Проте 17 травня німецькі війська завдали потужного удару у фланг. Прохання відвести війська Ставка задовольнила із запізненням, і до кінця травня кілька радянських армій опинилися в оточенні. Вирватися вдалося лише невеликій частині бійців.
Значна частина вояків загинула або потрапила в полон, де багато хто помер від голоду й хвороб. Загинули й кілька генералів.
Поразка під Харковом стала однією з найважчих катастроф Червоної армії. Фронт на півдні розвалився, і влітку 1942 р. німецькі війська швидко просунулися до Дону, Волги й Кавказу.
Де історики не згодні
Втрати оцінюють по-різному. За підрахунками російських військових істориків (довідник під ред. Г. Кривошеєва), загальні втрати радянських військ становили близько 270 тис. осіб, з них безповоротні (убиті, зниклі безвісти, полонені) — близько 170 тис. У шкільних підручниках часто наводять 240 тис. — це німецькі дані про кількість полонених, які частина дослідників вважає завищеними. Розходяться й оцінки відповідальності: Хрущов згодом звинувачував Сталіна, а прихильники Сталіна — командування фронту; більшість істориків вважає, що помилилися і Ставка, і командування напряму (Тимошенко, член Військової ради Хрущов).
Постаті
- Семен Тимошенко