Після приєднання Західної України радянська влада вважала «ненадійними» багатьох мешканців краю: колишніх польських урядовців і поліцейських, осадників (поляків, які отримали тут землю), заможних селян, членів українських партій і організацій.
Перша масова депортація відбулася 10 лютого 1940 р.: вивозили насамперед польських осадників і лісників разом із родинами. Навесні 1940 р. виселили родини заарештованих, улітку — біженців із німецької зони окупації. У травні 1941 р. депортували родини членів ОУН та інших «ворожих елементів».
Людей забирали вночі, на збори давали кілька годин. У товарних вагонах їх везли до Казахстану, Сибіру, на Північ. Багато хто, особливо діти й старі, загинули в дорозі або на засланні від голоду, холоду й хвороб.
Депортації посіяли страх і ненависть до радянської влади. Це вплинуло на те, як частина населення зустріла німецький наступ 1941 р.
Де історики не згодні
Точна кількість депортованих дискусійна. За документами НКВС, з усіх колишніх польських земель (Західної України й Західної Білорусі) у 1940–1941 рр. вивезли понад 300 тис. осіб. Польські дослідники раніше називали значно більші цифри — до мільйона й більше. Окремо рахують заарештованих і мобілізованих до трудових батальйонів. Скільки серед депортованих було саме українців, оцінки різняться.