Після депортації кримських татар у 1944 р. і війни Крим був спустошений: бракувало робочих рук, господарство занепадало. Півострів мав суходільний зв'язок лише з Україною, звідки отримував електроенергію та продукти, а сільське господарство страждало від нестачі води.
На початку лютого 1954 р. Президія Верховної Ради РРФСР погодилася передати Кримську область, Президія Верховної Ради УРСР погодилася її прийняти. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ, а 26 квітня 1954 р. його затвердили законом СРСР.
Офіційно передачу пояснювали «територіальним тяжінням», спільністю економіки та тісними господарськими й культурними зв'язками. Пропаганда пов'язала її з відзначенням 300-річчя Переяславської ради як «знак дружби» російського й українського народів.
У складі УРСР Крим відбудовували. Від 1960-х років будували Північнокримський канал, який подав на півострів дніпровську воду. Крим залишився частиною України після 1991 р., а його окупація Росією в 2014 р. не визнана міжнародною спільнотою.
Де історики не згодні
Сучасна російська влада й пропаганда називають передачу «незаконною» (нібито порушено процедуру або не було кворуму). Історики й юристи заперечують: згоду дали Президії Верховних Рад РРФСР і УРСР, рішення ухвалила Президія Верховної Ради СРСР, а в квітні 1954 р. його закріпили законом і змінами до Конституції СРСР, як того вимагали закони Союзу. Кордони України з Кримом визнала Росія в договорі 1990 р., угодах 1991 р., Будапештському меморандумі 1994 р. і Договорі про дружбу 1997 р. Особисту роль Хрущова дослідники оцінюють по-різному.
Постаті
- Микита Хрущов