У повоєнні роки до «особливих таборів» ГУЛАГу потрапило багато політичних в'язнів, серед них десятки тисяч українців, засуджених за участь у визвольному русі або допомогу йому. Вони мали досвід підпільної організації й солідарності.
Після смерті Сталіна в'язні сподівалися на зміни, але амністія їх майже не торкнулася. Влітку 1953 р. повстали табори в Норильську й Воркуті: в'язні припиняли роботу, обирали комітети й вимагали перегляду справ і людських умов. У Воркуті протест придушили стріляниною.
Найдовше тривало повстання в таборі Кенгір у Казахстані у травні–червні 1954 р. — близько сорока днів в'язні фактично керували табором. Його розгромили військами з танками, загинули десятки людей.
Повстання жорстоко придушили, але вони змусили владу пом'якшити табірний режим і прискорили перегляд справ та звільнення багатьох політичних в'язнів у середині 1950-х років.
Де історики не згодні
Кількість учасників і загиблих відома лише приблизно: радянські документи й спогади в'язнів подають різні цифри. Історики також по-різному оцінюють роль організованого підпілля: одні наголошують на провідній ролі українців і прибалтів із досвідом повстанської боротьби, інші — на стихійному характері протестів.