Волинь і Галичину між війнами населяли переважно українці, але там жили й поляки. Польська влада обмежувала права українців, а під час Другої світової війни німецькі й радянські окупанти розпалювали ворожнечу між народами. ОУН і польське підпілля (Армія Крайова) готувалися до боротьби за ці землі після війни.
Навесні 1943 р. підрозділи УПА почали напади на польські села Волині. Пік припав на 11 липня 1943 р., коли атакували десятки сіл одночасно. Вбивали й жінок, дітей, старих. Польські загони самооборони, підрозділи Армії Крайової, а також поляки на службі в німецькій поліції чинили відплатні акції, знищуючи українські села.
1944 р. насильство поширилося на Галичину, а потім перекинулося на землі, що відійшли до Польщі. Тисячі людей утекли або були виселені.
Волинська трагедія досі болісна для пам'яті обох народів. Історики України й Польщі ведуть спільні дослідження, а суперечки щодо оцінки цих подій впливають на відносини двох держав.
Де історики не згодні
Кількість жертв точно невідома. Польських жертв оцінюють приблизно в 40–60 тис. на Волині й до 100 тис. загалом разом із Галичиною; українських — від кількох тисяч до понад 10 тис. (деякі українські дослідники наводять більші цифри). Польські історики й Сейм Польщі (2016) кваліфікують ці події як геноцид, наголошуючи на спланованості акцій ОУН(б) і УПА. Більшість українських істориків розглядають їх як трагічну частину українсько-польського збройного конфлікту за спірні землі, звертаючи увагу на довоєнну політику Польщі щодо українців, дії польського підпілля й роль німецьких і радянських окупантів; тривають дискусії, чи існував центральний наказ про знищення поляків. Історики обох країн погоджуються, що найбільше постраждало мирне населення.