Наприкінці XVI ст. православна церква в Речі Посполитій переживала кризу. Православні не мали рівних прав із католиками, частина єпископів дбала більше про маєтки, ніж про віру, а світські люди — братства й магнати — втручалися в церковні справи. Частина єпископів вирішила шукати виходу в союзі з Римом.
1595 р. єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький від імені митрополита й інших владик поїхали до Рима. Папа Климент VIII прийняв їх до єдності з католицькою церквою. За умовами унії церква визнавала владу папи й основні католицькі догмати, але зберігала візантійський обряд, церковнослов'янську мову, юліанський календар і право священиків на шлюб.
У жовтні 1596 р. в Бересті зібралися два собори. Уніатський собор на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою проголосив унію. Православний собор, який підтримали князь Василь-Костянтин Острозький, львівський і перемиський єпископи та братства, відкинув її й позбавив сану уніатських владик.
Король Сигізмунд III визнав лише унію, і православна церква опинилася поза законом. Почалася гостра боротьба між уніатами й православними, яка тривала десятиліттями. 1620 р. православну ієрархію відновили за підтримки козаків.
Уніатська церква з часом стала однією з основ української ідентичності, особливо в Галичині. Нині її наступниця — Українська греко-католицька церква.
Де історики не згодні
Історики й церкви досі по-різному оцінюють унію. Для одних вона була спробою врятувати українську церкву від занепаду й зрівняти її в правах із католицькою. Для інших — насильницьким розколом православ'я, нав'язаним королем. Назва «греко-католицька» з'явилася лише 1774 р.; до того церкву називали уніатською.
Постаті
- Іпатій Потій