Більшовики втримали владу в Україні, але більшість українців-селян ставилася до них насторожено, а в містах панувала російська мова. Щоб закріпитися в неросійських республіках, у квітні 1923 р. ХІІ з'їзд РКП(б) ухвалив політику коренізації — залучення місцевих кадрів і розвитку національних мов.
У липні–серпні 1923 р. уряд УСРР ухвалив постанови про українізацію школи й установ та про рівноправність мов. Службовців зобов'язали вивчати українську, відкривалися українські школи, газети, театри, видавництва. Політику послідовно проводили наркоми освіти Олександр Шумський, а з 1927 р. — Микола Скрипник.
Наприкінці 1920-х більшість школярів УСРР навчалася українською, зросли тиражі українських книжок, українська мова поширилася в містах. Проте з 1930 р. почалися репресії проти інтелігенції, а 1932–1933 рр. українізацію фактично згорнули, і почалася нова русифікація.
Де історики не згодні
Мету українізації історики оцінюють по-різному: одні бачать у ній щиру спробу розвинути українську культуру, інші — тактику більшовиків, щоб здобути підтримку селян і ослабити національний рух. Кінець політики датують 1932–1933 рр.: у грудні 1932 р. постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР засудила «петлюрівську» українізацію, а 1933 р. Скрипник покінчив із собою.
Постаті
- Микола Скрипник