До початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському не було єдиного писаного закону. Суди керувалися звичаями, окремими привілеями великих князів і давніми нормами, що походили ще з «Руської правди» часів Київської Русі. У різних землях право відрізнялося, і це породжувало суперечки.
Шляхта вимагала впорядкувати закони й записати свої права. За великого князя Сигізмунда I Старого та канцлера Альбрехта Гаштольда підготували звід законів, який 1529 р. затвердив сейм у Вільні. Його назвали Литовським статутом; пізніше, коли з'явилися нові редакції, — Першим, або Старим.
Статут мав 13 розділів. Вони визначали устрій держави, права й обов'язки шляхти, порядок суду, правила володіння землею, спадкування, покарання за злочини. Закон гарантував шляхтичам особисту недоторканність: їх не можна було покарати без суду.
Статут написали руською мовою — канцелярською мовою Великого князівства Литовського, з якої походять сучасні українська й білоруська. У ньому зберігалося багато норм давньоруського права. Статут діяв на українських землях Литви — Київщині, Волині, Брацлавщині.
1566 р. ухвалили Другий, а 1588 р. — Третій Литовський статут. На українських землях норми статуту діяли аж до 1840-х рр., тобто понад три століття.
Де історики не згодні
Мову статуту українські й білоруські дослідники називають по-різному: староукраїнською, старобілоруською або спільною «руською» канцелярською мовою. Дискусійна також кількість артикулів (статей): у різних списках статуту їх налічують від 240 до 280 з гаком.
Постаті
- Сигізмунд I Старий