На початку XX ст. великі держави Європи поділилися на два ворожі союзи: Антанту (Франція, Велика Британія, Росія) і Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, згодом Туреччина й Болгарія). Росія та Австро-Угорщина, між якими були поділені українські землі, прагнули захопити землі одна одної, зокрема Галичину.
Приводом до війни стало вбивство австрійського спадкоємця престолу Франца Фердинанда в Сараєві. 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, а 1 серпня Німеччина — Росії. Східний фронт пройшов через Галичину, Буковину й Волинь, які кілька разів переходили з рук у руки.
Українці воювали в обох арміях: за приблизними оцінками, близько 3,5 млн у російській і 250–300 тис. в австро-угорській. Населення потерпало від боїв, реквізицій, депортацій і біженства.
Війна виснажила імперії й призвела до їхнього розпаду. 11 листопада 1918 р. Німеччина підписала перемир'я в Комп'єні. На руїнах Російської та Австро-Угорської імперій українці створили власні держави — УНР і ЗУНР.
Де історики не згодні
Початок війни датують по-різному: 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, а 1 серпня Німеччина — Росії, і саме відтоді у війну втягнулися українські землі. Кількість українців в арміях відома лише приблизно: у російській — близько 3,5 млн, в австро-угорській — 250–300 тис.; різні автори подають інші цифри.