На початку XX ст. селяни Наддніпрянщини страждали від малоземелля: населення швидко зростало, а наділи дробилися. Земля часто належала не окремій родині, а громаді — общині, яка періодично переділяла її. Селянські повстання 1902 і 1905–1907 рр. показали уряду, що зволікати з реформою небезпечно.
Указом 9 листопада 1906 р. за старим стилем уряд Петра Столипіна дозволив кожному селянинові вийти з общини й закріпити свою землю у приватну власність. Він міг звести її в одну ділянку — відруб, або переселитися на неї з села й збудувати хутір. Селянський поземельний банк купував землю в поміщиків і продавав її селянам у кредит.
Другою частиною реформи було переселення. Держава давала пільги тим, хто їхав на вільні землі Сибіру, Казахстану й Далекого Сходу. Сотні тисяч українських селян вирушили на схід; у Приамур'ї та Примор'ї виник Зелений Клин — край з численним українським населенням.
В Україні, де община була слабшою, ніж у Росії, реформа просувалася швидше: на Правобережжі й Півдні з'явилося чимало хутірських господарств. Проте більшість селян так і лишилися малоземельними, а частина переселенців повернулася назад. Земельне питання залишилося гострим аж до революції 1917 р.
Де історики не згодні
Указ видано 9 листопада 1906 р. за старим стилем (22 листопада за новим). Кінцем реформи часто вважають 1911 р., коли загинув Столипін, але вихід з общини й переселення тривали до 1917 р. Оцінки успіху реформи різняться: одні історики вважають, що вона створила шар заможних господарів, інші — що вона не розв'язала проблеми малоземелля.
Постаті
- Петро Столипін